Главная | О нас | Контакты | Українська
   :: Персоналии


Великий Кобзар

Тарас Григорович Шевченко народився 9 березня 1814 року в селі Моринці Звенигородського повіту Київської губернії.
Після смерті у 1823 році матері й 1825 році батька майбутній поет залишився сиротою. Деякий час був «школярем-попихачем» у дяка Богорського. Вже в шкільні роки малим Тарасом оволоділа непереборна пристрасть до малювання. Він мріяв стати малярем і вперто шукав у навколишніх селах учителя малювання. Та після кількох невдалих спроб повернувся до Кирилівки, де пас громадську череду і майже рік наймитував у священика.
Наприкінці 1828 року Тараса взято до поміщицького двору у Вільшані, яка дісталася в спадщину позашлюбному синові В.Енгельгардта, ад’ютантові віленського військового губернатора П.Енгельгардту. Восени 1829 року Шевченко супроводжує валку з майном молодого пана до Вільно.
У Вільно він виконує обов’язки козачка в панських покоях, а у вільний час потай від пана перемальовує лубочні картинки. Пізніше, виявивши талант Шевченка віддають вчитися малюванню.
Після початку польського повстання 1830 року ад’ютант Енгельгардт змушений був поїхати до Петербурга, з яким помандрував і Шевченко.
1832 року Енгельгардт законтрактовує Шевченка на чотири роки майстрові петербурзького малярного цеху В.Ширяєву. Разом з його учнями Шевченко бере участь у розписах Великого та інших петербурзьких театрів.
У 1835 році з Шевченком познайомився учень Академії мистецтв І.Сошенко. Він робив усе, щоб якось полегшити його долю: познайомив з Є.Гребінкою і конференц-секретарем Академії мистецтв В.Григоровичем, який дозволив Шевченкові відвідувати рисувальні класи Товариства заохочування художників. Згодом відбулося знайомство Шевченка з К.Брюлловим і В.Жуковським. Вражені гіркою долею талановитого юнака, вони 1838 року викупляють його з кріпацтва.
21 травня 1838 року Шевченка зараховали учнем Академії мистецтв. Він навчався під керівництвом К.Брюллова, став одним з його улюблених учнів, одержав срібні медалі (за картини «Хлопчик-жебрак, що дає хліб собаці» (1840), «Циганка-ворожка» (1841), «Катерина» (1842)). Остання написана за мотивами однойменної поеми Шевченка. Успішно працює він і в жанрі портрета (портрети М.Луніна, А.Лагоди, О.Коцебу та ін., автопортрети).
Вірші Шевченко почав писати ще кріпаком, за його свідченням, у 1837 році. З тих перших поетичних спроб відомі тільки вірші «Причинна» і «Нудно мені, тяжко – що маю робити». Пробудженню поетичного таланту поета сприяло, очевидно, знайомство його з творами українських поетів (Котляревського і романтиків). Кілька своїх поезій Шевченко у 1838 році віддав Гребінці для публікації в українському альманасі «Ластівка». Але ще до виходу «Ластівки» (1841) 18 квітня 1840 року з’явилася перша збірка Шевченка – «Кобзар».
Це була подія величезного значення не тільки в історії української літератури, а й в історії самосвідомості українського народу. Хоча «Кобзар» містив лише вісім творів («Думи мої, думи мої», «Перебендя», «Катерина», «Тополя», «Думка», «До Основ'яненка», «Іван Підкова», «Тарасова ніч»), вони засвідчили, що в українське письменство прийшов поет великого обдаровання. Враження, яке справили «Кобзар» і твори, надруковані в «Ластівці», підсилилося, коли 1841 року вийшла історична поема Шевченка «Гайдамаки».
Поема присвячена Коліївщині – антифеодальному повстанню 1768 року на Правобережній Україні проти польської шляхти. Вона пройнята пафосом визвольної боротьби, містить алюзії, що допомагали читачеві усвідомити її сучасний соціально-політичний підтекст.
Навчаючись у Академії мистецтв і маючи твердий намір здобути професійну освіту художника, Шевченко дедалі більше усвідомлював своє поетичне покликання. 1841 року він написав російською мовою віршовану історичну трагедію «Никита Гайдай», з якої зберігся лише уривок. Згодом він переробив її у драму «Невеста».
1842 року працював над драматичною соціально-побутовою поемою російською мовою «Слепая». Того ж року створив історичну поему «Гамалія». Кінцем лютого 1843 року датована історико-побутова драма «Назар Стодоля» (написана російською мовою, відома лише в українському перекладі).
1844 року вийшло друге видання «Кобзаря». Усі ці твори належали до раннього періоду творчості Шевченка, коли він усвідомлював себе як «мужицький поет» і поет-патріот.

Новий період творчості Шевченка охоплює роки 1843-1847 (до арешту) і пов’язаний з двома його подорожами в Україну. За назвою збірки автографів «Три літа», ці роки життя й творчості поета названо періодом «трьох літ».
Період «трьох літ» – роки формування художньої системи зрілого Шевченка. Його художню систему характеризує органічне поєднання реалістичного і романтичного начал, в якому домінуючою тенденцією стає прагнення об’єктивно відображати дійсність у всій складності її суперечностей.
У ці й наступні роки поет почав писати й реалістичні твори («Сова», «Наймичка», «І мертвим, і живим...»), і твори, в яких реалістичне начало по-різному поєднується з романтичним («Сон», «Єретик»), і твори суто романтичні («Великий льох», «Розрита могила», історичні поезії періоду заслання). Таке співіснування романтизму й реалізму в творчості зрілого Шевченка є індивідуальною особливістю його творчого методу.
Перша подорож Шевченка в Україну продовжувалася близько восьми місяців. Виїхавши з Петербурга у травні 1843 року, поет відвідав десятки міст і сіл України (рідну Кирилівку, Київ, Полтавщину, Хортицю, Чигирин тощо). Спілкувався з селянами, познайомився з численними представниками української інтелігенції й освіченими поміщиками, багато малював. Написав два поетичних твори – російською мовою поему «Тризна» і вірш «Розрита могила». Повернувшись до Петербурга наприкінці лютого 1844 року, під враженням побаченого на Україні пише ряд творів (зокрема, поему «Сон»), які остаточно визначили подальший його шлях як поета.
Весною 1845 року Шевченко після надання йому Радою Академії мистецтв звання некласного художника повертається в Україну. Знову багато подорожував (Полтавщина, Чернігівщина, Київщина, Волинь, Поділля), виконував доручення Київської археографічної комісії, записує народні пісні, малює архітектурні й історичні пам'ятки, портрети й краєвиди. З жовтня по грудень поет переживає надзвичайне творче піднесення, пише один за одним твори «Єретик», «Сліпий», «Наймичка», «Кавказ», «І мертвим, і живим...», «Холодний яр», «Як умру, то поховайте» («Заповіт») та ін. Усі свої поезії 1843-1845 рр. (крім поеми «Тризна») він переписує в альбом, якому дає назву «Три літа».
1846 року створює балади «Лілея» і «Русалка», а 1847 року (до арешту) – поему «Осика». Тоді ж задумує нове видання «Кобзаря», куди мали увійти його твори 1843-1847 рр. легального змісту.
Весною 1846 року у Києві Шевченко познайомився з М.Костомаровим, М.Гулаком, М.Савичем, О.Марковичем та іншими членами таємного Кирило-Мефодіївського товариства і вступає в цю організацію. Його твори періоду «трьох літ» мали безперечний вплив на програмні документи товариства. У березні 1847 року товариство було розгромлене. Почалися арешти. Шевченка заарештували 5 квітня 1847 року, а 17-го привезли до Петербурга й на час слідства ув’язнили в казематі III відділу.
Революційні твори з відібраного при арешті альбому «Три літа» стали головним доказом антидержавної діяльності Шевченка (його належність до Кирило-Мефодіївського товариства не була доведена). «За створення підбурливих і найвищою мірою зухвалих віршів» його було призначено рядовим до Окремого Оренбурзького корпусу.
8 червня 1847 року Шевченка привезли до Оренбурга, звідти до Орської кріпості, де він мав відбувати солдатську службу. Почалися місяці принизливої муштри. В Оренбурзі поет познайомився зі своїми земляками Ф.Лазаревським і С.Левицьким, які стали друзями й допомагали йому на засланні. В Орську він порушив царську заборону писати. Свої нові твори потай записував до саморобних «захалявних» зошитків. Наприкінці 1849 року він переписав ці «невільницькі» поезії в саморобну книжечку, яка згодом дістала назву «Мала книжка». В Орській кріпості поет написав 21 твір.
У 1848 році на клопотання Шевченкових друзів його включили як художника до складу Аральської описової експедиції, очолюваної О.Бутаковим. З жовтня 1848 року до травня 1849 року експедиція зимувала на острові Косарал. Під час зимівлі Шевченко багато малював і написав понад 70 поезій. З травня експедиція продовжувала дослідження Аральського моря, наприкінці вересня повернулася до Раїма, а звідти до Оренбурга. За проханням Бутакова Шевченка залишили в Оренбурзі опрацьовувати матеріали експедиції, де він написав 12 поезій. Там потоваришував з польськими засланцями (зокрема, з Бр.Залеським) та штабс-капітаном К.Герном, який попередив Шевченка про наступний обшук і допоміг зберегти «Малу книжку».
23 квітня 1850 року Шевченка заарештували за порушення царської заборони писати й малювати. Після слідства в Орській кріпості його перевели до Новопетровського укріплення на півострові Мангишлак, куди він прибув у середині жовтня 1850 року. Цей новий арешт мав фатальні наслідки для поетичної творчості Шевченка на засланні: з обережності він змушений був припинити писати вірші й відновив поетичну діяльність тільки незадовго до звільнення (друга редакція поеми «Москалева криниця»). Проте, в ті роки він малював, написав кілька повістей російською мовою і розпочав щоденник.
У Новопетровському укріпленні Шевченко створив серію викривальних малюнків «Притча про блудного сина», яка є одним із найвищих здобутків критичного реалізму в мистецтві середини XIX ст. Загалом же, всупереч царській забороні малювати (але з негласного дозволу безпосереднього начальства) на засланні він зробив сотні малюнків і начерків – переважно пейзажів, а також портретів і жанрових сцен.
Тільки співчуття таких гуманних людей, як комендант укріплення А.Маєвський та його наступник І.Усков, дещо полегшувало становище безправного солдата-засланця. Після смерті Миколи І (лютий 1855 року) друзі поета почали клопотатися про його звільнення. Та тільки 1 травня 1857 року було дано офіційний дозвіл звільнити Шевченка з військової служби зі встановленням за ним нагляду і забороною жити в столицях. 2 серпня 1857 року Шевченко виїхав із Новопетровського укріплення, маючи намір поселитися в Петербурзі.
Коли Шевченко виїхав з Новопетровського укріплення, прямуючи через Астрахань, Нижній Новгород і Москву до Петербурга, він (як і комендант Новопетровського укріплення Усков, який дав дозвіл на виїзд) ще не знав, що в’їзд до столиць йому заборонено. Про це поет дізнався в Нижньому Новгороді, де йому довелося затриматися на кілька місяців, поки віце-президент Академії мистецтв Ф.Толстой не виклопотав дозвіл на його проживання в Петербурзі. У Нижньому Новгороді Шевченко написав поеми «Неофіти», «Юродивий» (незакінчена), ліричний триптих «Доля», «Муза», «Слава» та доопрацьовував свої «невільницькі» поезії, які переписував у «Більшу книжку».
Наприкінці березня 1858 року Шевченко приїхав до Петербурга. Літературно-мистецька громадськість столиці гаряче зустріла поета. В останні роки життя він брав діяльну участь у громадському житті, виступав на літературних вечорах, став одним із фундаторів Літературного фонду, допомагав недільним школам в Україні (склав видав для них «Букварь южнорусский»), зустрівся з М.Чернишевським, М.Михайловим, І.Тургенєвим, Я.Полонським, М.Щербиною, А.Майковим, М.Лєсковим та ін., з діячами польського визвольного руху – З.Сераковським, Е.Желіговським, Я.Станевичем, Й.Огризком та ін.
У ці ж роки спілкувався з українськими літераторами Петербурга – Марком Вовчком, М.Костомаровим, П.Кулішем, Д.Каменецьким, В.Білозерським, Д.Мордовцевим та ін., брав участь у виданні альманаху «Хата» та підготовці до видання журналу «Основа». Проте для Шевченка були неприйнятними буржуазно-ліберальні погляди Куліша і Костомарова (особливо на селянське питання). Справжня ідейна й особиста дружба встановилася між Шевченком і Марком Вовчком, якій він присвятив вірш «Марку Вовчку».
Влітку 1859 року Шевченко відвідав Україну. Зустрівся в Кирилівці з братами й сестрою. Мав намір оселитися тут. Шукав ділянку, щоб збудувати хату. Та 13 липня біля с. Прохорівка його заарештували. Звільнили через місяць і запропонували виїхати до Петербурга.

У ці роки Шевченко багато працював як художник, майже цілком присвятивши себе мистецтву офорта, багато в чому збагативши його художньо-технічні засоби (1860 року Рада Академії мистецтв надала йому звання академіка гравірування). До активної поетичної творчості Шевченко повернувся не відразу: 1858 року у Петербурзі написав лише два вірші, 1859 року – 11 і велику поему «Марія», а 1860 року – 32. Ще 1858 року почав клопотатися про дозвіл на друкування творів (після повернення з заслання окремі його поезії з’являлися в російських журналах, переважно без підпису автора).
Заслання підірвало здоров’я Шевченка. На початку 1861 року він тяжко захворів і 10 березня помер. Незадовго до смерті написав останній вірш – «Чи не покинуть нам, небого». У похороні поета брав участь чи не весь літературно-мистецький Петербург, зокрема, М.Некрасов, М.Михайлов, Ф.Достоєвський, М.Салтиков-Щедрін, М.Лесков, М.Костомаров, В.Білозерський, П.Куліш, Г.Честахівський. Похований був на Смоленському кладовищі. Через два місяці, виконуючи заповіт поета, друзі перевезли його прах в Україну і поховали на Чернечій (тепер Тарасова) горі біля Канева.
Нині, ім’ям Тараса Шевченка названо ряд географічних об'єктів (населених пунктів, вулиць), навчальних закладів та інших організацій України. Зокрема, в Києві чотири вулиці Шевченка та бульвар Тараса Шевченка, який разом з проспектом Перемоги становить одну з найголовніших артерій міста.
Ім'я Тараса Шевченка також носять:
вищі навчальні заклади – Київський та Луганський національні університети, Чернігівський педагогічний університет, Кременецький обласний гуманітарно-педагогічний інститут;
театри – Національна опера, Тернопільський, Волинський та Волинський драматичні театри, Дніпропетровський український музичний драматичний театр, Театр драми й музичної комедії у Кривому Розі, Черкаський та Чернігівський музично-драматичні театри, а також численні кінотеатри;
Шевченка пік – вершина 4200 м на північному схилі Великого Кавказу, у Боковому хребті. Названа українськими альпіністами, які вперше зійшли на цю вершину Кавказу у 1938 році.
В Казахстані ім’я Шевченка носить Форт-Шевченко, з 1964 по 1991 рр. місто Актау мало назву Шевченко. В Україні та за кордоном існує багато музеїв Тараса Шевченка. Найбільшим меморіальним комплексом, присвяченим Кобзареві є Шевченківський національний заповідник на місці поховання поета на Тарасовій горі поблизу Канева. Національний музей Тараса Шевченка знаходиться у Києві, його філіалом є Літературно-меморіальний будинок-музей. В Торонто (Канада) існує музей присвячений виключно Шевченківській тематиці.
У галузі літератури щорічно присвоюється Шевченківська премія – одна з найпрестижніших відзнак України.

В Україні та за її межами існує багато пам’ятників поету. Одним з найкращих уважається пам’ятник у Харкові. Великі пам’ятники Кобзареві встановлені також у Києві, Дніпропетровську, Донецьку, Львові та інших містах. За кордоном пам’ятники Шевченку встановлено у Росії (Москва, Санкт-Петербург), США (Вашингтон), Канаді (Вінніпег, Торонто), Польщі (Білий Бір,Варшава), Чехії (Прага), Білорусі (Могилів), Грузії (Тбілісі), Угорщині, Парагваї, Узбекистані, Франції (Париж, Монтаржі) Австралії (Канберра).
Перебування Тараса Шевченка в Києві вшановане декількома меморіальними дошками, зокрема на фасаді Червоного корпусу Київського університету; на будинку Літературно-меморіального музею; пам’ятний знак біля Хати на Пріорці, а також на церкві Різдва Христового на Поштовій площі, де в старій будівлі стояла домовина Кобзаря і було відправлено панахиду за спокій його душі.
Ряд дощок встановлено в Санкт-Петербурзі – на будинку Академії мистецтв, де він жив, працював і помер; на Загородному провулку, 8, де Шевченко проживав в 1832-1838 рр., на 5-ій лінії, 3 – місце проживання Тараса в 1840-1844 рр.
Як відомо з біографії поета, у певний час свого життя Т.Шевченко відвідував південні землі Російської імперії. Зокрема, влітку 1857 року поет зупинявся у м.Астрахані після повернення із заслання з Новопетровського укріплення. Прибув до м.Астрахані всередині серпня, а 22 серпня пароплавом відправився у Нижній Новгород. В інших територіальних утвореннях нинішнього Південного і Північно-Кавказького федеральних округів (ПФО і ПКФО відповідно) Кобзар не перебував. Однак, через значну кількість етнічних українців, що мешкають на Півдні Росії, в регіоні побудовано і функціонує низка об’єктів, пов’язаних з життям і творчістю Т.Шевченка.
Так, вулиці столиць суб’єктів Російської Федерації – м.Нальчик (Кабардино-Балкарська Республіка), м.Черкеськ (Карачаєво-Черкеська Республіка), м.Майкоп (Республіка Адигея), м.Еліста (Республіка Калмикія), м.Владикавказ (Республіка Північна Осетія – Аланія), м.Грозний (Чеченська Республіка), м.Краснодар (Краснодарський край), м.Ставрополь (Ставропольський край), м.Волгоград (Волгоградська область), м.Ростов-на-Дону (Ростовська область) – носять ім’я Т.Г.Шевченка. В м.Астрахані (Астраханська область) іменем поета названо сквер і провулок.
В м.Краснодарі на перехресті вулиць Т.Шевченка і Ставропольської у 1980 році встановлено бюст Кобзареві. Бюст Т.Г.Шевченка знаходиться і в Літературному музеї Кубані. У столиці Краснодарського краю також функціонує бібліотека імені Т.Г.Шевченка.
В м.Астрахані середня школа №4 носить ім’я поета, яка збудована у 1962 році, а з нагоди 150-річчя з дня народження митця названа на його честь. Раніше тут функціонував гурток з вивчення творчості Т.Шевченка, кімната-музей. Водночас, в місті на Каспії, де протягом 10 діб проживав Т.Шевченко, знаходиться сквер, названий на честь Кобзаря. Сквер розташований в центральній частині міста на вулиці Комуністичній (провулок Раскольникова і вулиці Красної) у безпосередній близькості з пам’ятником дерев’яного зодчества – будинком-музеєм астраханського купця Тетюшинова. За спогадами свідків, Т.Шевченко ходив на зустрічі з творчою інтелігенцією міста саме цією дорогою. Інший об’єкт – пам’ятна дошка на будинку (вулиця Набережна 1 Травня, 5), в якому зупинявся Кобзар під час перебування в м.Астрахані. Дошка встановлена на фасадній частині будівлі й нагадує перехожим про цей факт.
В 2014 році Україна й Російська Федерація разом планують відзначати 200-річчя з дня народження видатного українського поета.


Заповіт
Як умру, то поховайте
Мене на могилі,
Серед степу широкого,
На Вкраїні милій,
Щоб лани широкополі,
І Дніпро, і кручі
Було видно, було чути,
Як реве ревучий.

Як понесе з України
У синєє море
Кров ворожу... отоді я
І лани і гори —

Все покину і полину
До самого бога
Молитися... А до то
Я не знаю бога.

Поховайте та вставайте.
Кайдани порвіте
І вражою злою кров'ю
Волю окропіте.
І мене в сім'ї великій,
В сім'ї вольній, новій
Не забудьте пом'янути
Незлим тихим словом.
Думи мої, думи мої
Думи мої, думи мої,
Лихо мені з вами!
Нащо стали на папері
Сумними рядами?..
Чом вас вітер не розвіяв
В степу, як пилину?
Чом вас лихо не приспало,
Як свою дитину?..

Бо вас лихо на світ на сміх породило,
Поливали сльози... чом не затопили,
Не винесли в море, не розмили в полі?
Не питали б люде, що в мене болить,
Не питали б, за що проклинаю долю,
Чого нуджу світом? "Нічого робить", -
Не сказали б на сміх...

Квіти мої, діти!
Нащо ж вас кохав я, нащо доглядав?
Чи заплаче серце одно на всім світі,
Як я з вами плакав?.. Може, і вгадав...
Може, найдеться дівоче
Серце, карі очі,
Що заплачуть на сі думи, -
Я більше не хочу.
Одну сльозу з очей карих -
І пан над панами!
Думи мої, думи мої,
Лихо мені з вами!

За карії оченята,
За чорнії брови
Серце рвалося, сміялось,
Виливало мову,
Виливало, як уміло,
За темнії ночі,
За вишневий сад зелений,
За ласки дівочі...
За степи та за могили,
Що на Україні,
Серце мліло, не хотіло
Співать на чужині...
Не хотілось в снігу, в лісі,
Козацьку громаду
З булавами, з бунчугами
Збирать на пораду.
Нехай душі козацькії
В Украйні витають -
Там широко, там весело
Од краю до краю...
Як та воля, що минулась,
Дніпр широкий - море,
Степ і степ, ревуть пороги,
І могили - гори,-
Там родилась, гарцювала
Козацькая воля;
Там шляхтою, татарами
Засідала поле,
Засівала трупом поле,
Поки не остило...
Лягла спочить... А тим часом
Виросла могила,
А над нею орел чорний
Сторожем літає,
І про неї добрим людям
Кобзарі співають,
Все співають, як діялось,
Сліпі небораки, -
Бо дотепні... А я... а я
Тілько вмію плакать,
Тілько сльози за Украйну...
А слова - немає...
А за лихо... Та цур йому!
Хто його не знає!
А надто той, що дивиться
На людей душою, -
Пекло йому на сім світі,
А на тім...
Журбою
Не накличу собі долі,
Коли так не маю.
Нехай злидні живуть три дні
Я їх заховаю,
Заховаю змію люту
Коло свого серця,
Щоб вороги не бачили,
Як лихо сміється...
Нехай думка, як той ворон,
Літає та кряче,
А серденько соловейком
Щебече та плаче
Нишком - люди не побачать,
То й не засміються...
Не втирайте ж мої сльози,
Нехай собі ллються,
Чуже поле поливають
Щодня і щоночі,
Поки, поки... не засиплють
Чужим піском очі...
Отаке-то... А що робить?
Журба не поможе.
Хто ж сироті завидує -
Карай того, боже!

Думи мої, думи мої,
Квіти мої, діти!
Виростав вас, доглядав вас,-
Де ж мені вас діти?
В Україну ідіть, діти!
В нашу Україну,
Попідтинню, сиротами,

А я - тут загину.
Там найдете щире серце
І слово ласкаве,
Там найдете щиру правду,
А ще, може, й славу...

Привітай же, моя ненько,
Моя Україно,
Моїх діток нерозумних,
Як свою дитину.
Ой три шляхи широкії
Докупи зійшлися.
На чужину з України
Брати розійшлися.
Покинули стару матір.
Той жінку покинув,
А той — сестру, а найменший —
Молоду дівчину.
Посадила стара мати
Три ясени в полі,
А невістка посадила
Високу тополю.
Три явори посадила
Сестра при долині...
А дівчина заручена —
Червону калину.
Не прийнялись три ясени,
Тополя всихала;
Повсихали три явори,
Калина зов'яла.
Не вертаються три брати,
Плаче стара мати,
Плаче жінка з діточками
— В потопленій хаті.
Сестра плаче, йде шукати
Братів на чужину...
А дівчину заручену
Кладуть в домовину.
Не вертаються три брати,
По світу блукають,
А три шляхи широкії
Терном заростають.
Минають дні, минають ночі...
Минають дні, минають ночі,
Минає літо; шелестить
Пожовкле листя; гаснуть очі,
Заснули думи, серце спить,
І все заснуло. І не знаю,
Чи я живу, чи доживаю,
Чи так по світу волочусь,
Бо вже не плачу й не сміюсь...

Доле, де ти? Доле, де ти?
Нема ніякої?
Коли доброї жаль, боже,
То дай злої, злої!
Не дай спати ходячому,
Серцем замирати
І гнилою колодою
По світу валятись.
Л дай жити, серцем жити
І людей любити,
А коли ні... то проклинать
І світ запалити!
Страшно впасти у кайдани,
Умирать в неволі,
А ще гірше — спати, спати
І спати на волі —
І заснути навік-віки,
І сліду не кинуть
Ніякого: однаково —
Чи жив, чи загинув!
Доле, де ти? Доле, де ти?
Нема ніякої!
Коли доброї жаль, боже,
То дай злої! злої!
Мені тринадцятий минало
Мені тринадцятий минало
Я пас ягнята за селом.
Чи то так сонечко сіяло,
Чи так мені чого було?
Мені так любо, любо стало,
Неначе в бога. .......
Уже прокликали до паю,
А я собі у бур'яні
Молюся богу... І не знаю,
Чого маленькому мені
Тоді так приязно молилось,
Чого так весело було?
Господнє небо і село,
Ягня, здається, веселилось!
І сонце гріло, не пекло!

Та недовго сонце гріло,
Недовго молилось...
Запекло, почервоніло
І рай запалило.
Мов прокинувся, дивлюся:
Село почорніло,
Боже небо голубеє —
І те помарніло.
Поглянув я на ягнята —
Не мої ягнята!
Обернувся я на хати —
Нема в мене хати!
Не дав мені бог нічого!..
І хлинули сльози,
Тяжкі сльози!.. А дівчина
При самій дорозі
Недалеко коло мене
Плоскінь вибирала
Та й почула, що я плачу,
Прийшла, привітала,
Утирала мої сльози
І поцілувала .....

Неначе сонце засіяло,
Неначе все на світі стало
Моє... Лани, гаї, сади!
І ми, жартуючи, погнали
Чужі ягнята до води.
Бридня!.. а й досі, як згадаю,
То серце плаче та болить,
Чому господь не дав дожить
Малого віку у тім раю.
Умер би, орючи, на ниві,
Нічого б на світі не знав,
Не був би в світі юродивим,
Людей і бога не прокляв!..
   © Кубань-Украина 2006-2013 г. Главная | О нас | Контакты | Українська