Главная | О нас | Контакты |Карта сайта
   :: Реклама
   :: Наука и культура

Владислав Грибовський, кандидат історичних наук, виконавчий директор Інституту суспільних досліджень

Соловки й Сандармох: український рахунок Великого Терору

Вже втретє мій шлях пролягав мальовничими краєвидами Карелії, прямуючи до Соловецького архіпелагу. Попередні подорожі були пов’язані з вивченням долі останнього кошового отамана Запорозької Січі Петра Калнишевського, котрий 25 років провів у соловецькій тюрмі. Втім ця подорож особлива. Це – паломництво місцями українського мучеництва, етапами того хресного шляху, що назавжди вкарбувалися у нашій національній пам’яті моторошними символами: Соловки, Сандармох…
Ось воно – вeличне і потворне – поруч. Неповторна краса карельської природи і розстрільні ями розміром 2 х 2 метри, благочесні ансамблі Соловецького кремля і руїни колишньої резиденції ГУЛАГу, церкви і влаштовані в них штрафні ізолятори, довкруж рясно встелені безіменними могилами. Ніби саме пекло помстилося нaбожним соловецьким анахоретам за їх сміливий намір створити на краю світу блискучий центр православної культури. Найгірші сюрреалістичні марення – ніщо, у порівнянні зі мoрочним символізмом в’язниці, на яку перетворили церкву. Ось він, скаменілий кістяк духовної свободи, де звило гніздо найпотворніше дитя тоталітаризму, – Соловецкая тюрма особого назначения. Саме тут у двадцятих-тридцятих роках ХХ століття загніздилась та нечиста сила, через яку (згадаймо М.А. Булгакова) “пропадали люди”. У тій чорній дірі зникав безвісти кращий цвіт націй, яким випало “щастя” жити в СРСР в “эпоху строительства социализма”. Та українського цвіту було тут чи не найбільше.
Наше паломництво починалося з Києва, від Покровської церкви, що на Подолі. Позаду була напружена підготовча робота Українського правозахисного товариства “Меморіал” та, особисто, колишнього політв’язня, знаного публіциста, лауреата премії ім. Василя Стуса В.В. Овсієнка, котрий вже кілька років поспіль організовує виїзди українських делегацій до Карелії та на Соловки. Та цьогоріч справа з ушануванням пам’яті жертв сталінських репресій на карельській та соловецькій землі була не тільки результатом громадської ініціативи, але, як і повинно бути, стала на державні рейки. 21 травня 2007 року Президент України В. Ющенко підписав Указ “Про заходи у зв’язку з 70-ми роковинами Великого Терору – масових політичних репресій 1937-1938 років”, яким нещодавно створеному Українському інституту національної пам’яті доручено щорічно забезпечувати участь української делегації у меморіальних заходах, що проводяться на місцях, де відбувалися трагічні події Великого Терору, зокрема в урочищі Сандармох та на Соловецьких островах.
Автобус рушив, розпочався відлік 2300-кілометрового шляху. У складі делегації – 35 чоловік. Кожний окремо – людина надзвичайно цікава, зі своєю історією життя і місією: колишні політв’язні, члени родин репресованих, журналісти, дослідники. Три доби безперервної подорожі – гарна умова для спілкування і знайомства. Одне за одним змінюються краєвиди. Зажурені села Білорусі, одноманітні ліси російського нечорнозем’я, одвічно парадний Санкт-Петербург і, нарешті, довгоочікувана Карелія та гостинна зустріч, влаштована Карельським республіканським товариством української культури “Калина”.
Приїзд української делегації вшанував увагою Уряд Республіки Карелія, котрий провів за її участі прес-конференцію з питань розвитку українсько-карельських зв’язків. Зараз у Карелії живе 20 тис. українців, що складає 3 % від усього населення республіки. Однак це ті, котрі зберігають свою національну свідомість. Втім реальна частка українців, у більшості русифікованих, становить одну третину населення Карелії, котрі є нащадками спецпоселенців 1930-х років. Корінне карело-фінське населення, котре ще в 1933 р. становило третину, на сьогодні складає всього 9 %. Карельська інтелігенція була практично винищена під час сталінських репресій; значна частина карелів залишила свою батьківщину під час Другої світової війни, відступивши разом з фінською армією. Отож зараз у столиці Карелії – Петрозаводську – абсолютно домінує російська мова і культура; у книгарнях можна побачити лише єдину пам’ятку карело-фінської літератури – “Калевалу” у виданні, що має паралельні тексти фінською та російською мовами. А ще – написи латиницею на дорожніх знаках. Ото і все, що лишилося на витолоченій карельській землі від титульного етносу.
Хоча нам пощастило під час прес-конференції чути протяжні руни “Калевали”, що читалися на вепсському та лівіковському діалектах. Відомий український поет Дмитро Павличко подарував республіканській бібліотеці примірник “Калевали”, нещодавно виданий в Україні у перекладі Євгена Тимченка. От і доповнився протяжний скандинавський речитатив читців рун барвистою мелодикою мови українського перекладу. А історія українсько-карельських культурних зв’язків – давня. Ще у 60-х роках ХІХ ст. Павло Чубинський, автор тексту нашого національного гімну і відкривач могили П. Калнишевського на Соловках, склав перший етнографічний нарис про карелів.
Подорож тривала. Ми під’їжджали до міста Медвежогорська, котре на початку 1930-х років було адміністративним центром грандіозного будівництва Біломор-Балтійського каналу, а заодно й розпорядником доокружних таборів, трудколон і трудпоселень. Від невибагливого стилю архітектури пошарпаних будинків повіяло колишньою табірною атмосферою. Враження посилювалося від споглядання пам’ятника одному з керівників будівництва каналу – С.М. Кірову, котрий, ще міцно спираючись на облуплений постамент, досі баввоніє над центром міста, простягнувши праву руку додолу, наче погрожуючи вказівним пальцем, оберненим до землі, промовляючи: “Усі там будете!”. А в тій землі – тисячі в’язнів і спецпоселенців, котрі полягли під час отієї примарної “будови соціалізму”. Десятки тисяч українців пройшли через це потворне чистилище.
4 серпня у медвежогорському міському палаці культури Міжнародне товариство “Меморіал” провело конференцію, присвячену проблемам виявлення і меморіалізації могил жертв Великого терору. Російське офіційне представництво тут презентували голова адміністрації Медвежогорського району, представники Міністерства закордонних справ Російської Федерації, уряду Москви, Конституційного Суду. Були також представники Польщі та Литви. Від української делегації першим взяв слово Герой України, голова Всесвітньої української координаційної Ради, поет Дмитро Павличко. Він відзначив вагомий внесок карельського уряду до справи вшанування пам’яті жертв сталінського терору на території республіки і наголосив на тому, що злодіяння тоталітаризму ми, українці, ніколи не забудемо і не вибачимо, так само, як і пам’ятатимемо імена катів, що чинили репресії. Член правління Міжнародного товариства “Меморіал” О. Даніель та голова Санкт-Петербурзького “Меморіалу” І. Фліґе назвали найбільшою проблемою те, що в Росії влада не зацікавлена у підтримці пошуку. Доступні архіви колишнього КДБ містять мало корисної інформації і керівництво ФСБ Росії не зацікавлене в її надмірному афішуванні. Тому на сьогодні віднайдено лише 20 % місць розстрілів, а решта не виявлена і не розсекречена. Однак у таких місцях постійно поновлюються зарубки і, складається враження, що контроль спецслужб за ними триває.
Зовсім по-іншому справу поставлено у Польщі та Литві, де пошук поховань та ідентифікація останків жертв отримали міцну державну підтримку. У Польщі існує Інститут національної пам’яті, що здійснює наукові дослідження та активно популяризує результати досліджень, особливо серед молоді. До речі, нещодавно широко висвітлювалася тема голодомору в Україні 1932-1933 рр. Польський уряд профінансував створення меморіального комплексу в Кaтині, що на Смоленщині, де НКВС розстріляло 4,5 тис. польських офіцерів. А поруч містяться занедбані поховання репресованих 7 тис. радянських громадян, з них лише 2 % хоч якось облаштовані. Тому кaтинський цвинтар більше відомий як польський, ніж величезна братська могила представників різних народів СРСР. А от у Литві вшануванням пам’яті жертв репресій опікується служба держбезпеки. У центрі Вільнюса віднайдено місце поховань жертв масових страт; одні з них були розстріляні, решта брутально забита гострим предметом на кшталт сокири, ряди тіл перекладені толлю й присипані землею. На вимогу родичів репресованих зараз здійснюється індентифікація за ДНК та методом пластичної реконструкції і видача останків для поховання. У Росії такої честі удостоїлися тільки члени царської сім’ї, розстріляної в Катеринбурзі. Отож Росія не поспішає. Якщо на зламі 80-90-х років викриття злочинів тоталітаризму йшло доволі бурхливо, то тепер воно геть полишено на самоплин і зайвий раз не афішується у засобах масової інформації. Хтозна, може тому, що адміністрація В. Путіна розгледіла в ньому загрозливу тенденцію для російської державності, котра все більше стає закритою для гласності й громадського контролю? Чи існує певна спадковість між відомствами держбезпеки СРСР і сучасної Росії, де був витворений образ нинішнього президента-месії? Інерція тоталітаризму в сучасній російській політиці стала лейтмотивом виступу відомого правозахисника, голови російського “Меморіалу” С.А. Ковальова. Інерція, що, на його думку, є лихом не тільки для самих росіян, але й викликом безпеці їхніх сусідів. Що ж, досить промовистим є той факт, що С. Ковальов, котрий у пізньоперебудовні часи не сходив з телеекрану, зараз став на диво непопулярним для телевізійних мисливців за новинами.
5 серпня виповнювалося 70 років від того судного дня, коли вступив у дію секретний наказ наркома внутрішніх справ СРСР М. Єжова № 00445, санкціонувавши початок Великого Терору. 1937 року запрацювала на повну потужність (мов турбіни Дніпрогесу) величезна репресивна машина, яку планомірно споруджували з 1917 р., попередньо випробувавши і вдосконаливши на епізодичних репресіях двадцятих – першої половини тридцятих років. Тоталітаризм дозрів і вже був готовий демонструвати ознаки своєї досконалості. Горезвісні “трійки” (секретар рай/обкому + голова рай/облвиконкому + представник НКВС, і жодного адвоката, судді й прокурора!) методично ухвалювали вироки, не переймаючись слідством і доведенням вини. За першою категорією – розстріл, за другою – ув’язнення. Згори спускалися плани зі співвідношенням між категоріями 3 до 1, а знизу видресирувана бюрократія із хвацьким партійно-комсомольським завзяттям звітувала про їх перевиконання і засвідчувала готовність до підвищених соцзобов’язань. За одне засідання такої “трійки” до страти засуджувалися по кілька сотень чоловік. Машиністки мабуть не встигали належним чином оформлювати протоколи й задля економії часу замість “расстрелять” писали просто “Р”.
А ще були велелюдні мітинги трудящих, де помпезно зі всенародним прокляттям ганьбилися “антирадянські елементи”, що підлягали безжальному викоріненню. І кожного дня, будь-хто, навіть члени отих “трійок”, промовисті оратори з мітингів і вищі керівні особи, міг потрапити під колесо цієї лихої фортуни. Звісно, коли покарання втрачає елементарний ґлузд і не дає банальної відповіді “за що?”, то воно справді перетворюється на пекельну лотерею, що діє за принципом: повезло-неповезло. То ж для чого і кому потрібна була ця грандіозна “єжовська рулетка”, коли в ній гинули і жертви, і кати? – Для створення панічного страху громадян перед державою, котра доводила свою спроможність розчавити кожного, не зважаючи на ранги, заслуги й титули. Задля досягнення абсолютної покірності мас у небаченому доти масштабі. Й слухняні маси поволі звикали до вдосконаленого ярма, що ставало для них рідним.
Урочищу Сандармох, що поблизу Медвежогорська, випала доля стати одним із таких чавильних майданчиків, чи, як це значилось у секретних документах НКВС, “обычным местом расстрелов”. Найбільш масова страта тривала тут з 27 жовтня по 4 листопада 1937 року. Відразу після виходу єжовського наказу, начальник Соловецьких таборів особливого призначення старший майор держбезпеки І.А. Апетер склав відповідно спущеної “згори” рознарядки реєстр соловецьких в’язнів з 1818 осіб (“перевиконавши” план на 218 чоловік!), котрі підлягали першочерговому знищенню як такі, що є засудженими за шпигунську, диверсійну, терористичну, повстанську, бандитську діяльність, а також есери, троцькісти тощо. Серед них – українці: творець театру “Березіль” Лесь Курбас, академік Матвій Яворський, професор філології, поет-неокласик Микола Зеров, письменники Валеріан Підмогильний, Григорій Епік, Марко Вороний, творець гідрометеослужби СРСР Олексій Вангенгейм, росіяни: відомий адвокат Олександр Бобрищев-Пушкін, літературознавець Ніколай Дурново, а також черкеський письменик Холід Абуков, засновник удмуртської літератури Кузебай Герд, татарський громадський діяч Ізмаїл Фірдевс, голова московського циганського табору Гого Станеско, грузинські князі Ніколай Ерістов і Яссе Андронников. Усі вони увійшли до складу першого етапу. Яку слід мати потворну уяву, щоби зарахувати цих людей до диверсантів, шпигунів чи терористів?!
Декому з них, засуджених на 5-10 років соловецької тюрми, залишалося зовсім трохи до закінчення строку. Усіх 1818 смертників розподілили на два етапи. Увечорі 21 жовтня 1937 р. 1116 чол., котрі потрапили до першого етапу, повантажили на баржі, що мали по Білому морю доправити їх на материк. Більше їх ніхто не бачив. Подейкували що ті баржі були навмисно затоплені, аби без зайвого розголосу спровадити на той світ таку значну кількість людей. У дійсності, їх переправили до порту Кемь, де був пересильний пункт, відібрали особисті речі й перевдягнули у в’язничне і повезли вантажівками до Сандармоху. Після спроби одного з засуджених утекти, процедуру доставки вдосконалили. В’язнів роздягали до білизни, зв’язували по двоє, затикали роти ганчір’ям й скидали штабелями до машини. Виконання вироку власноручно здійснював капітан Михаїл Матвєєв, ставив свою жертву на коліна й стріляв з револьвера у потилицю. Кого не вдавалося вбити з першого пострілу, того добивали якоюсь химерною залізякою. Трупи скидали в ями, розміром 2 х 2 метри, посипали вапном, щоб не залишити жодної можливості для ідентифікації, й закидали землею... Брутальність поводження Матвєєва вразила самих енкеведистів. У 1939 р. його засудили за знущання над в’язнями під час розстрілів. Та в цілому, життя цього ката склалося більш-менш щасливо, він був нагороджений орденом Червоної Зірки і помер власною смертю у Ленінграді у 1971 році.
1111 в’язнів першого соловецького етапу, з них 163 – українці, були розстріляні пізньої осені 1937 року у Сандармосі; за виключенням п’яти чоловік. Другий етап, що складався з 507 чол. розстріляли 8 грудня того ж року під Ленінградом. Там же поліг видатний російський філософ Павло Флоренський. А тих, кого не змогли вивезти на материк, стратили 14 лютого 1938 р. на Соловках. Велетенський цвинтар Сандармоху був ретельно замаскований; в ями насадили дерева й кущі, іноді прикопували трупи тварин, аби заплутати той слід того брутального злочину. Лише влітку 1997 року його віднайшли голова Санкт-Петербурзького “Меморіалу” Веніамін Іофе та президент Академії соціально-правового захисту Республіки Карелія Юрій Дмитрієв. Останній повернув цьому урочищу його давню назву, розшукавши згадку про нього в якійсь старій мапі. З того часу почалося облаштування меморіального комплексу Сандармох. Подальші дослідження встановили, що крім соловецького етапу в Сандармоху були розстріляні в різні часи ще кілька тисяч чоловік, серед них – 514 українців. Поруч, у Червоному бору, нещодавно знайдено ще одне місце розстрілів.
То ж із 1997 р. започаткувалася традиція вшанування пам’яті жертв Великого Терору щороку на 5 серпня у Сандармосі і 7 серпня на Соловецьких островах. Щороку туди приїздять українці, аби підтримати незримий зв’язок зі своїми рідними по крові і по духу, що офірували своє життя, не відступившись від своєї внутрішньої людської правди. 5 серпня 2005 р. в Сандармосі відкрито пам’ятник “Убієнним синам України”, витесаний із карельського світло-сірого граніту скульпторами Миколою Малишком та Назаром Біликом. На ньому легко впізнаються силуети Леся Курбаса, Миколи Зерова, Валер’яна Підмогильного, Антіна Крушельницького, Миколи Куліша, Марка Вороного... І цього року в Сандармосі гордо майоріли українські національні і повстанські прапори, служилися молебні українською мовою й голосно лунало українське слово. Чи снилося таке катам, що 70 років тому вершили своє криваве “правосуддя” над “українським націоналізмом”, тішачись своєю всемогутністю? Адже їх жертви навічно залишили по собі добре ім’я і світлу пам’ять. А що лишилось від отих Єжових, Матвєєвих, Апетерів й Ейхмансів? Нічого, крім короткого й потворного слова “кат”. Привітне влітку карельське сонце ніби соромилось зазирати в те прокляте місце. Мoрочне відчуття доторку до місця невимовного страждання тисяч і тисяч закатованих людей пригнічувало, навіюючи глибокі релігійні екзистенції. Проща тривала. Попереду було ще одне повите мoроком місце: Соловки.
Карельське місто Кемь, найближчий порт до Соловецького архіпелагу. Звідси спрямував свій човен на Соловки преподобний Зосима, щоби подалі від суєти грішного світу заснувати православну обитель. Створений у 1436 р. Соловецький чоловічий монастир вже у XVІ ст. використовувався як в’язниця для політичних і релігійних диседентів. За Петра І, котрий створив на Соловках спеціальну Головленківську тюрму, кількість в’язнів вже перебільшувала число чернецької братії. Там же з 1776 по 1801 рр. перебував в ув’язненні останній запорозький кошовий Петро Калнишевський. Утім, за 400 років існування в Соловецькому монастирі утримувалося всього біля 350 в’язнів. А після того, як в архіпелазі у 1919 р. облаштувалася радянська влада, рахунок вже пішов на тисячі й сотні тисяч. З благочестивого слова “Соловки”, місця прощі й молитви, було вичавлено увесь позитивний сенс. Блискучий центр православної культури Російської Півночі перетворився моторошний символ всевладдя і беззаконня гіпертрофованої держави і нікчемності людського життя, людської гідності й особистості. Слово “людина” тут звучить гірко.
Знайомство з Соловками починається з Кемі, власне – з віддаленого від міста порту, де поруч, на Поповому острові, містився пересильний пункт. Звідси в’язні вантажились на різні плавзасоби й рушали в останню (для багатьох) путь. Навіть цього спекотного літа, щойно залишаєш ще теплий карельський берег, опиняєшся у царстві вічного холоду. Мандри по Білому морю викликають єдину світлу емоцію, коли здаля починаєш бачити біло-золотаві контури Соловецького монастиря. Його поступове наближення протягом наступних півтори-двох годин здатне сповнити благоговінням і приголомшити навіть дуже завзятого атеїста-безбожника. Хоча ці сакральні флюїди, звісно, діють не на всіх. На радянську владу вони не діяли, або діяли дуже специфічно. У травні 1920 р. сюди привели перших радянських в’язнів, у більшості – так званних білогвардійців. У жовтні 1923 р. тут створено Соловецький табір особливого призначення (СЛОН). Поступово тут згромадилася величезна табірна агломерація. Прокладено вузькоколійну залізницю, побудовано цегляний завод і фабрику з видобування йоду з водоростів. Тут були свої гроші – бони, за які можна було купувати продукти і товари. Запрацювала типографія, школа для дітей спецпоселенців, видавалися газети “Нові Соловки” й “Перековка”, науковий журнал “Соловецкие острова”, діяв театр, працювала гідрографічна служба, здійснювалися геологічні, біологічні й історичні дослідження. Лесь Курбас робив тут свої постановки, відомий знавець історії російської культури Дмитро Ліхачов писав свої перші праці (зокрема “Картярські ігри кримінальників”). Населення Соловків так швидко зростало, що почали створювати окремі “колонії” на материку – так званні “командировки”.
За часів СЛОНа, утримування в’язнів не було гранично суворим. В’язням та спец поселенцям, крім примусової праці, ще можна було займатися навіть науковими дослідженнями, вивчати іноземні мови, створювати краєзнавчі товариства, ставити п’єси в театрі, нарешті – відносно вільно пересуватися по островах і спілкуватися між собою. Та з початком “єжовської чистки” у у 1937 р. все докорінно змінилося. Табори переобладнали в Соловецьку тюрму особливого призначення (СТОН). У бараках з’явилися внутрішні стіни для камер й квадратні віконечка в дверях (“кормушки”). Музи театру й науки замовкли. Спілкування між в’язнями різних камер та підрозділів вважалося суворим порушенням режиму, не говорячи вже про відмову від роботи чи оскарження дій наглядачів. Порушників негайно відряджали до Секірного штрафного ізолятору, облаштованого в колишньому Свято-Вознесенському скиті, що десь за 20 км від Соловецького кремля.
Цю відстань штрафники зазвичай долали пішки, з усім своїм нехитрим тюремним статком, страждаючи від нескінченного рою комашні. Діставшись штрафізолятору, вони мусили віддати увесь свій скарб, включно з тютюном і хлібом. Церква, де містився штрафізолятор, поділялася на два яруси, – горішній з більш суворими умовами утримання, і нижній, де режим був дещо слабший. Новоприбулого спершу розміщали в горішньому ярусі, згодом переводили до нижнього. В обох ярусах не було кроватей, спати доводилося на вкритій інеєм долівці. Денна пайка складалася з півфунта хліба, кип’ятку й пшонної баланби. Строки перебування в штраф ізоляторі не регламентувалися і визначалися на розсуд начальства. Та рідко хто міг витримати в ньому більше, ніж півроку. Підніжжя Секирної гори з північного заходу стало величезним цвинтарем для багатьох штрафників, що не витримували тортур. А щодо тортур наглядачі були надзвичайно винахідливими. До вподоби їм було ставити в’язня “на комарика”: людину роздягали й примушували стати на камінь чи якийсь інший обмежений простір. Зійти з нього – зась, натрапиш на кулю. То ж за півгодини здорова людина могла перетворитися на психічного інваліда. Тут здійснювалися і розстріли. У кам’янистій соловецькій землі важко копати могили. Тому в’язнів-смертників етапували в Карелію до Сандармоху. А біля Секірного штрафізолятору ґрунт напевне годився. Тут щоліта копалися великі ями, що до весни вщент заповнювалися. Крім того, на вихідних до штрафізолятору полюбляло приїздити тюремне начальство задля пиятики. Інколи, допившись до відчуття себе всевладним богом, начальник ішов постріляти. А стріляв, звісно ж, в’язнів...
Крім чоловічого ізолятору на Секирній горі, був ще жіночий штрафізолятор, розташований на Великому Заяцькому острові. Тут у невеличкому скиті, що мав всього чотири споруди (дерев’яну церкву, збудовану ще, як припускають, Петром І), гостинний дім, господарську споруду і льох, – утримувалися ті жінки, котрі відбували покарання за “статеві злочини”, тобто нерегламентовані зв’язки з іншими ув’язненими. Бог його знає, за що дійсно були покарані ці бідолашні. Але живою пам’яткою про брутальні злочини проти людської гідності, була розповідь учасника нашої експедиції Еріка Яцкевича, котрий народився на Соловках у 1940 р.. Як він свідчить, енкевидисти тримали в окремих тюремних бараках справжні гареми. Дітей, народжених у таких умовах, відбирали і, як стверджує Ерік Адамович, використовували в експериментальній медицині. До нього доля була більш лагідна: його народження начальство не помітило; жінки його переховували, доки незабаром тюрму не ліквідували...
Соловки – не краще місце для дискусій. Не дивно, що круглий стіл, влаштований Соловецьким музеєм-заповідником з нагоди Днів Памяті, не вдався. Позиція української делегації щодо того, що хтось із нині сущих правонаступників СРСР має відповідати за злочини доби Великого Терору не була адекватно сприйнята. Звісно, одна справа, коли успадковуєш флот на узбережжі від Чорного моря до Тихого океану, золотовалютні резерви і майно посольств за кордоном, інша – якщо… Та й не було згоди між російськими організаціями, що входять до “Міжнародного Меморіалу”, через вкрай неоднозначне ставлення до тоталітарної спадщини. Може тому на Соловках краще мовчати, кожний про своє. Адже тут мовчання є більш промовистим, ніж галас. Як мовчать товстелезні стіни Соловецького кремля. Бодай тому, що їх мовчання, хочеться вірити, вже нікому не нашкодить. Правда, явлена світові, прорвавшись через товщину стін і грифи “совершенно секретно”, сама здатна про себе розповісти. Слід тільки підтримувати спроможність правди до розповіді і свою здатність її чути.

Вересень, 2007

   :: Библиография
::Кубань-Украина::

Библиография работ Евгения Дмитриевича Фелицына (1848-1904)/Сост. Г.Г.Мошкович.

Библиография работ Иосифа Викентьевича Бентковского (1812-1890)/Сост. В.В.Госданкер.

Известия общества любителей изучения Кубанской области (ОЛИКО)

Работы Фёдора Андреевича Щербины (1849-1936), изданные в дореволюционный период

Работы Прокофия Петровича Короленко (1834-1913), изданные в дореволюционный период

Труды Кубанского областного статистического комитета, 1873-1916.
Библиографический указатель /Сост. О.А.Репина, под ред. А.И.Слуцкого/. Краснодар, 1989.


   © Кубань-Украина 2006 - 2009 г. Главная | О нас | Контакты | Карта сайта